Інформація про композиторів та твори проєкту “Український диптих. Музика”

Михайло Вериківський (1896-1962) – композитор, якого називають «заспівувач української музичної культури», адже саме він написав перші українські балет («Пан Каньовський»), ораторію («Дума про дівку-бранку Марусю попівну Богуславку») та симфонічну сюїту («Веснянки»). На думку музикознавиці Т.Романишиної визначення ролі М.Вериківського як «першопрохідника української музики» полягає у «засвоєнні новітніх авангардних тенденцій, організації культурно-творчого процесу, прокладенні шляхів розвитку нових жанрів і, передусім, – у практичній розробці нових естетичних позицій музичного мистецтва на основі національної ідеї». Композитор спирається на український народний мелос, сюжети – часто історичні, за що митцю діставалося від совєцької влади. Вериківський писав у своєму щоденнику: «українська музична інтелігенція має володіти не лише високою професійною майстерністю, але й бути перейнятою любов’ю до національної культури українського народу, найщирішим бажанням якнайшвидше вивести українське національне музичне мистецтво на широкі шляхи всесвітньої передової музичної культури». Чітка національна ідентичність у тематиці творів поєднувалася із новітніми західноєвропейськими музичними ідеями і авангардовими для початку 20 століття прийомами композиції. Вериківський продовжує теоретичні пошуки свого вчителя музикознавця Б.Яворського і розробляє ідеї, суголосні творчості Скрябіна та Мессіана. Крім того, музикознавці вказують на риси експресіонізму, притаманні його операм. З цією течією модернізму пов’язують імена Гіндеміта, Берга, Стравінського.

Поема для баса і симфонічного оркестру «Чернець» за поемою Тараса Шевченка була написана у 1942-43 рр. Тут Вериківський досягнув синтезу інтонацій вокальної партії та поетичного слова, органічно поєднав елементи народної музики і речитативу. Дочка композитора Олена Михайлівна згадувала, що перше публічне виконання «Чернеця» відбулося в Уфі у присутності М.Рильського і П.Тичини, які дуже емоційно сприйняли твір. Михайло Тадейович вважав його шедевром композитора і в листі до Вериківського від 2 лютого 1943 р. звертався з проханням включити у програму концерту на святкування Шевченкових днів: «Особисто мрію, що буде виконаний Ваш чудесний «Чернець». Відомий запис твору здійснено Іваном Паторжинським та державним симфонічним оркестром України під орудою Натана Рахліна у 1957 р. Великим популяризатором «Чернеця» у світі був канадський співак Йосип Гошуляк. Зокрема, у 1976 р. фірма «Бут Рекордс Інк» здійснила запис його виконання у супроводі Канадського симфонічного оркестру під орудою Ернесто Барбіні. У 1996 р. у Києві «Чернець» звучав востаннє – на сцені Національної опери України у концерті до 100-річччя від дня народження композитора його виконував Тарас  Штонда.

Опера «Вій» написана Михайлом Вериківським на власне лібрето за повістю Миколи Гоголя: І редакція – 1936-37 рр., ІІ редакція – 1945-46 рр. Ця опера не ставилась. У Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва зберігаються клавір і фрагменти партитури твору. На замовлення нашого театру для проєкту «Український диптих» оркестрування арії Панночки здійснив Артем Рощенко.

Борис Лятошинський (1894 – 1968) – композитор, з іменем якого пов’язане перш за все становлення симфонічного жанру в українській музиці. І саме він вивів український симфонізм на світовий рівень. Лятошинського називають основоположником українського модернізму. В радянські часи твори композитора піддавали нищівній критиці, називали буржуазними, а автора звинувачували у «формалізмі», як звинувачували тоді Дмитра Шостаковича та Сергія Прокоф’єва.

Симфонія № 1 була на писана Б.Лятошинським у 1918 р. в охопленому революцією Києві. В ній яскраво виявився поліфонічний дар, блискуче володіння оркестровими барвами, масштабність задумів композитора. Прем’єра пройшла у 1926 р., оркестром диригував вчитель Лятошинського Рейнгольд Глієр. Але потім на симфонію чекало тривале забуття, як і на наступні чотири симфонії композитора.

У наш час музика Лятошинського лунає в багатьох концертних залах світу. У кінці 20 ст. диск із його симфоніями, виданий у США фірмою «Марко Поло», було визнаного кращим записом року.

Костянтин Данькевич (1905-1984) залишив жанрово різнопланову музичну спадщину – опери, балети, кантати, ораторії, симфонії, симфонічні поеми, сюїти, хорові, камерно-вокальні й інструментальні композиції тощо. Провідними для композитора були музично-сценічні твори, які йшли на сценах багатьох театрів України і були записані на платівки видатними музикантами. Проте сьогодні продовжує жити лише балет «Лілея», написаний на лібрето В.Чаговця за творами Т. Шевченка у 1940 р.  Музикознавці відзначають, що творчість Данькевича позначена рисами епічності, монументалізму, фресковості, зв’язками з традиціями епічної опери 19 ст., зверненням до української історичної тематики. Показовими для стилю композитора вважають досягнення глибокої художньої переконливості у створенні лірико-драматичних образів, багатий мелодизм пісенного характеру, тонке розуміння особливостей вокалу.

Лірико-драматичні музичні образи домінують і в опері «Назар Стодоля», написаній у 1959 р. на лібрето Р.Предславича за п’єсою Т.Шевченка. Прем’єра вистави відбулася у Київському театрі опери та балету в 1961 р., а у 1964 р. її запис здійснила фірма «Мелодія».

За часів незалежності концертне виконання «Назара Стодолі» здійснили в Дніпропетровському оперному театрі у 2017 р.

Кирило Стеценко (1882-1922) своєю творчістю і освітянською діяльністю продовжував національний напрям української музики, започаткований Миколою Лисенком. Він надавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. В історії української музики Стеценко посів особливе місце як композитор, який підсумував досягнення своїх попередників і відкрив нові шляхи розвитку музичного мистецтва України.

Опера «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Лесі Українки, названа композитором драматичною сценою, написана у 1922 р. і є останнім значним твором митця. Вона багато в чому руйнує стереотипи про «шароварну» українську оперу, вкорінену в романтичну традицію. В основі «Іфіґенії в Тавриді»  – античний сюжет, а жанр  моноопери був зовсім нетиповим  для початку 20 ст. і тільки пізніше набув свого розвитку у творчості Пуленка та Шенберга. Опера не ставилась. У 2018 р. було концертне виконання фрагменту опери жіночим хором КІМ ім. Р.Глієра (до 150-річчя інституту), що проходило на сцені Національної опери України. Дістати партитуру твору виявилося непростим завданням – у збірниках творів композитора наявні тільки клавіри. Дякуємо онукові композитора Кирилу Стеценку, який люб’язно погодився надати оригінальну партитуру опери задля її виконання в проєкті «Український диптих».

Георгій Майборода (1913-1992) зробив значний внесок в українську музику радянської доби. У його розмаїтому мистецькому доробку переважає героїчна тематика, інтерес до історії, сюжети за творами класиків української літератури. Музикознавиця Л.Пархоменко називає Г.Майбороду представником постромантизму, що «розвивав традиції школи М.Лисенка та його послідовників, обстоював доступність академічної музики, заперечуючи ускладненість стилістики». Композитор є автором 4 опер, що мали досить тривале сценічне життя, зокрема, завдяки ідеологічній спрямованості їхніх сюжетів, щедрості мелодизму і класичним формам. Опера «Арсенал» (лібрето О.Левади та А.Малишка) була написана на замовлення секретарів ЦК КПУ М.Підгорного і А.Скаби у 1960 р. до Декади української літератури і мистецтва в Москві. Офіційна прем’єра вистави Київського театру опери та балету відбулася 12 листопада на сцені Большого театру в Москві. Виставу високо оцінила преса, а у 1963 р. її відзначили Шевченківською премією. Опера була в репертуарі до кінця 80-х рр., а в часи незалежності її зняли з ідеологічних  мотивів. Арія Максима («І знову сонце промінь покладе») з 3 дії відома сьогодні у записах М.Ворвулєва, М. Кондратюка, Ю.Гуляєва.

Віталій Кирейко (1926-2016) – митець, творчий спадок якого налічує близько 300 опусів майже в усіх музичних жанрах та формах і є чи не найбільшим серед сучасних музикантів. Композитор постромантичного фольклорного поетичного напряму, він створив свою яскраву авторську мову, органічно пов’язану з переосмисленням народних джерел.  Як відзначала докторка мистецтвознавства М.Загайкевич, Віталій Кирейко «зумів збагатити надбання національної композиторської школи, покликаної ввійти в європейську культуру зі своїм власним, самобутнім і неповторним голосом». Знаковою для українського мистецтва стала його перша опера «Лісова пісня», написана на власне лібрето за драмою-феєрією Лесі Українки у 1957 р. Великий успіх мала постановка твору, здійснена у Львівському театрі опери та балету у 1958 р. Опера відразу ж завоювала симпатії слухачів, яких захопили щирість і схвильованість музики, її мелодизм, багатство оркестрових барв, виразність і правдивість музичних образів. Багато років «Лісова пісня» була і в репертуарі Оперної студії Київської консерваторії. Є запис опери у фондах Українського радіо, але зараз на театральних сценах вона, на жаль, не йде.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) – патріарх національної музики, один з перших українських митців європейського рівня. Його феномен до сьогоднішнього дня не має історичних аналогів і є безцінним спадком національної музичної культури. Геній із Глухова був першим музикантом-українцем, який отримав вищу освіту за кордоном, навчаючись у кращих педагогів Італії. Він став першим у Російській імперії композитором, чиї опери ставилися на сценах європейських театрів, і першим, чиї твори почали друкуватися як партитури. Бортнянський не лише ствердив українську співацьку традицію у репертуарі Петербурзької Придворної хорової капели, якою керував упродовж 30 років, а й став засновником багатоголосного хорового співу в Росії. Він був автором понад 100 хорових духовних і світських творів, у яких широко використовував український народний мелос і досягнення європейської музики. Творчістю Бортнянського захоплювались Бетховен та Берліоз, а М.Вербицький називав свого геніального попередника «українським Моцартом». С.Людкевич закликав українських музикантів  «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження». Музику Дмитра Бортнянського відрізняє бездоганний художній смак, стриманість, шляхетність, класична ясність. Композитору належать 6 опер, перші 3 він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні 3 – в Росії на тексти французькою.

Опера «Сокіл» написана у 1786 р. на замовлення Великої княгині Марії Федорівни на лібрето, створене її особистим бібліотекарем та викладачем французької літератури Францем-Ґерманом Лаферм’єром за сюжетом однієї з новел «Декамерона».Того ж року опера була вперше виконана придворними Гатчинського палацу. «Сокіл» засвідчив віртуозну майстерність композитора – окремі арії та балетні вставки автор не просто ретельно виписав, а й гармонійно поєднав їх. Невимушена легка музика, мелодійна розкутість, навіть деяка грайливість у стилі, довершеність форми справили велике враження на публіку. Пізніше «Сокіл» показали на сцені Павловського театру, ставили його і у багатьох маєткових приватних театрах Російської імперії. А потім на 200 років про твір забули.

Вперше в Україні опера «Сокіл» була виконана під художнім керівництвом Наталі Свириденко у 1995 р. українською мовою у перекладі Максима Стріхи (концертне виконання, присвячене 380-й річниці від заснування Києво-Могилянської Академії). У1996 р. опера була показана в Академії вже у сценічному варіанті (диригент-постановник Н.Свириденко, режисер В.Більченко, пластика А.Рубіної)..У 1997 р. концертний варіант представили в Національній філармонії України (диригент-постановник І.Гамкало).

З того часу на професійній сцені опера не виконувалась.

Микола Лисенко (1842-1912)  – найвидатніший український композитор другої половини 19 – початку 20 ст., його заслужено вважають творцем української національної музики. Критики вважають, що значення Лисенка в українській музиці зіставне з роллю Шевченка в українській літературі. З огляду історичної ролі для української культури Миколу Лисенка порівнюють із Едвардом Грігом, Бедржихом Сметаною, Михайлом Глінкою та іншими представниками національних музичних культур 19 ст. Його досягнення стали визначальними й були розвинуті молодшими сучасниками й наступними генераціями українських митців. Для творів композитора характерні: загальноєвропейський романтичний стиль, національна своєрідність і опора на фольклор. Він перший, хто творив у різних музичних жанрах на основі українського фольклору. С.Людкевич відзначав, що Лисенко «є типовим (мабуть останнім) українським національним романтиком у музиці».

З величезної музичної спадщини композитора для проєкту «Український диптих» було обрано два ліричні твори: вальс «Розлука», c-moll оp. 31/№ 1(1901). (оркестрування Олексія Баженова) та солоспів «Нічого, нічого» на вірші Миколи Вороного (оркестрування Артема Рощенка).

Микола Аркас (1852 – 1909)  – дивовижна особистість. Син адмірала Чорноморського флоту, він отримав правничу та фізико-математичну освіту. Аркас був військовим – служив у канцелярії військово-морського відомства в Миколаєві. А весь вільний час віддавав улюбленій справі – музикуванню, збиранню і запису народних мелодій, роботі у Миколаївській «Просвіті», вивченню історії України (його «Історія України-Русі», написана українською і видана в Петербурзі у 1908 р.).

У 1891 р. Микола Аркас за власним лібрето написав оперу «Катерина» – першу українську оперу за твором Тараса Шевченка. Вона вважається також першою національною ліричною народно-побутовою оперою. Партії головних героїв Аркас наділив характерною для української пісенності виразною мелодійністю, хорові сцени побудував на народних мелодіях. Це перша опера в практиці музично-драматичного театру без розмовних діалогів. П’ять років рукопис пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва і лише у 1897 р. вийшов у світ у Миколаєві коштом автора. Прем’єра вистави була показана «Товариством малоросійських акторів» на чолі з Марком Кропивницьким у 1899 р. у Москві, в театрі «Акваріум». Через півроку її побачили в Одесі, і невдовзі «Катерина» увійшла до репертуару багатьох українських труп. Під опікою «Просвіти» вона не сходила зі сцени з 1900 по 1917 рp. У різний час в опері виступали: М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Донець, І.Козловський та ін. «Катерина» з’являлася в афішах до 1927 р.

У 1956 р. лібрето М.Аркаса, текст якого визнали застарілим, було відредаговано і доповнено «соціальним елементом». Саме цей варіант використано у всіх постановках, починаючи з 1957 р. і до сьогодні (вистава йде в Одеській опері та Миколаївському українському театрі драми та музичної комедії). У цій редакції багато вилучень з шевченківського тексту, які були в лібрето Аркаса. Зокрема, нема знаменитих рядків: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі чужі люде – роблять лихо з вами…». За оригінальним лібрето Аркаса востаннє оперу виконував Іван Козловський, запис зроблено Апрєлєвським заводом у сезоні 1940-1941рр.

У проєкті «Український диптих» арія Андрія та дует Катерини і Андрія звучать за авторським текстом.

Станіслав Людкевич (1879-1979) – перший професійний композитор, музикознавець і педагог Галичини, один із найвидатніших українських митців 20 ст., у творчості якого поєднано риси національного музичного стилю з особливостями європейського пізнього романтизму та модерну. У композиторській і культурологічній діяльності він, з одного боку, відстоював самобутність національного мистецтва, а з іншого, постійно наголошував на необхідності активної взаємодії української та європейських шкіл.

Кантата-симфонія «Кавказ» на вірші Тараса Шевченка для хору та симфонічного оркестру – вершина творчості композитора. Над цією грандіозною вокально-симфонічною фрескою Людкевич працював з 1901 по 1913 рр. Прем’єра відбулася 1914 р. у Львові силами хору товариства «Боян» в концерті, присвяченому100-річчю від дня народження Кобзаря. Диригував автор. Твір складається з чотирьох частин, де композитор використав чотири початкові фрагменти поеми. Завдяки громадянському пафосу, майстерності композиції, багатству і сміливості виражальних засобів, кантата посідає одне з найпочесніших місць не лише в українській, а й у світовій музиці. Василь Барвінський зазначив, що твір «від першої до останньої ноти писаний кипучою кров’ю палкого серця. … Музика кантати – це конгеніальна інтерпретація тексту». Йому ж належать і слова: «Чим для німця є “Перстень Нібелунгів” Ваґнера або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим – є для нас “Кавказ” Людкевича. … “Кавказ” є і на довгі часи останеться ще якоюсь Біблією, в якій будучі покоління будуть вичувати незглибиму силу мук і болю української душі та черпати віру на світлу побіду і кращу будучність».

У концерті звучить четверта частина кантати-симфонії – «Борітеся!».