Новий погляд на стару казку

На сцені Київської опери (КМАТОБ для дітей та юнацтва) відбулася прем’єра балету «Лускунчик» у постановці Артема Шошина.
Лариса Тарасенко

Популярність «Лускунчика» П.Чайковського практично не має кордонів, ні часових, ні географічних — з дня першої прем’єри 6 грудня 1892 року в петербурзькому Маріїнському театрі ця чудова балетна казка на сюжет казки Ернеста Теодора Амадея Гофмана ставилася і показувалася практично на всіх балетних сценах світу.

Насолоджуючись сьогодні красою музики «Лускунчика», важко повірити, що для Петра Ілліча робота над цим, останнім з трьох балетів стала сущим кошмаром. Судячи з листів композитора, таких мук і сумнівів у власних творчих силах він не відчував ніколи раніше. «Лускунчик», замовлений дирекцією театру на початку 1891 р., перетворився «на якісь жахливі гарячкові кошмари». Замовлення збіглося з уже прийнятим Чайковським запрошенням диригувати в концертах з нагоди відкриття Карнегі-холу в Нью-Йорку. Писати балет він розпочав уже в дорозі — в потязі, на пароплаві. А на самому початку подорожі композитор дізнався з газети про смерть сестри, яку від нього приховали, щоб не зірвати поїздку. В такому стані духу він «відчував повну нездатність відтворити в музиці казковий Конфітюренбург». Цілий рік витрачений на боротьбу почуттів і обов’язку, і поступово робота все більше захоплювала композитора. Туга і ностальгія були частими супутниками народжуваного балету, якому судилося стати, мабуть, найсвітлішим, святковим і життєствердним з подібних собі.

Сценарій «Лускунчика» розробив Маріус Петіпа, але через тяжку хворобу поставити його не зміг, а доручив постановку Льву Іванову. Занадто розкішна, за словами Чайковського, прем’єра мала колосальний успіх і, як завжди, неоднозначну критику. Втім, лайка в пресі не засмучувала композитора, який у питаннях творчості ніколи не керувався миттєвими міркуваннями, а як справжній провидець писав на століття. Найкращі хореографи зачаровувалися музикою і сюжетом «Лускунчика»: Вайнонен, Горський, Лопухов, Григорович… На київській сцені балет ставився неодноразово такими видатними балетмейстерами, як Вахтанг Вронський (1956), Анатолій Шекера (1972), Валерій Ковтун (1986), Раду Поклітару (2007).

Постановка Артема Шошина — це новий погляд на стару казку. Вона розрахована не лише на дітей, а й на сучасного дорослого глядача, який орієнтується в різних танцювальних стилях, модних тенденціях середини ХХ століття, зрештою, на людей з почуттям гумору і широким баченням.

Лібрето спільно розробили А.Шошин і провідний український хореограф Віктор Литвинов, який 2004 року на сцені Національної опери України створив свій абсолютно оригінальний, дуже ігровий балет, насичений деталями, з цікавими другими планами, наблизивши сюжет до Гофмана і довівши дитячу мрію до втілення: в фіналі його вистави Марі Штальбаум «в реальності» зустрічає Принца зі свого чарівного сну. На жаль, вистава відбулася кілька разів і була знята з репертуару (можливо, випередила свій час).

Постановка Артема Шошина цікава насамперед тим, що породжує безліч асоціацій, і насамперед — з кіно- і телепродукцією ХХ століття. Недарма й чаклун-ілюзіоніст Дроссельмеєр (Петро Наку) історію перетворення принца на потворну ляльку демонструє дітям у вигляді кінотрилера (відео — Ганна Гарбуз). Постановка пронизана натяками, які наче квест дають змогоу глядачу рухатися від підказки до підказки, витягати з пам’яті події, які якщо й не розшифрують задум постановників, то дадуть власне тлумачення з точки зору банальної ерудиції.

Вітальня Штальбаумів оформлена в стилі десь так 50-х років, на що додатково прозоро натякають портрети Кларка Гейбла та Вів’єн Лі, головних виконавців ролей у культовому фільмі «Звіяні вітром». Святкове вбрання і поведінка героїв нового «Лускунчика» теж відповідає тогочасній моді, яка декларувала свободу, розкутість. Лускунчик-лялька франтить у штанях-кльош, які свого часу зробили справжню революцію в моді. Бабуся (Тетяна Лук’янець) і дідусь (Володимир Липець) Штальбауми, хоч і вдягнені «традиційно», та посеред манірного менуету раптом починають видавати рок-н-рольні колінця.

У класичні пачки художник Катерина Маньковська вдягла лише сніжинки, але зробила їх такими химерними, брутальними і агресивними, чим підкреслила їхню драматургічну функцію перешкоди на шляху героїв до Казкового королівства, яка перегукується з мультфільмом «Снігова королева», тим паче що й сама королева (Катерина Щебетовська) присутня в сюжеті.

Знаменитий «Вальс квітів» поставлений дещо шаржовано: квіти наче зійшли з підвіконня і нагадують танцюючий розкішний вазон різдвяника, який квітне під Новий рік чи не в кожній оселі. А за побудовою ліній і хореографічною стилістикою вальс курйозно нагадує популярні телевізійні програми берлінського театру-рев’ю «Фрідріхштадтпаласт», які новорічної ночі після нескінченного «Блакитного вогника» показувало під ранок радянське ТБ у програмі «Мелодії і ритми зарубіжної естради».

Дівчинка Клара (Поліна Чепик), яка, припустимо, подивилася разом з дідусем та бабусею дорослий фільм (а хоч би й той-таки «Звіяні вітром»), бачить уві сні себе дорослу (Яна Губанова), переживає романтизовано-неясні бентежні почуття, а прокинувшись, невимушено радіє тому, що дитинство продовжується. До речі, брата-бешкетника Фріца, який ламає ляльку-лускунчика за класичним лібрето, в шошинської Клари немає: це миле дівча достатньо вередливе, щоб і самій зіпсувати подарунок, який їй не до душі. Але докори сумління їй теж не чужі, тому й сон її буде неспокійний. Тому й перетвориться зламана нею лялька на прекрасного принца (соліст Національної опери України Олексій Потьомкін).

Невимовно симпатичні «жахливі» миші костюмами і повадками нагадують популярне «Мапет-шоу»: вони такі величезні, що і смішно, і лячно водночас. Якщо таке насниться, точно прокинешся в холодному поту! Але ж Добра Мишка (Ірина Іванів), яка втекла від злої Мишильди (Олена Михайлова) — це такий собі кумедний засланий козачок-ренегат зі світу темряви в добру казку (ще один натяк на тиражованих кінозлодіїв з добрим серцем). Її комічне фуете в рожевій мікропачці стало справжньою хореографічною родзинкою вистави.

Оригінально і з тонким гумором поставлені «етнографічні» танці ляльок. Іспанський (Катерина Щебетовська і Владислав Бондар) стилізований під карнавальну кориду; Східний — це мінісюжет про паву в клітці і шаха (Крістіна Бакляк і Сергій Щербіненко), які знову ж таки можуть бути алюзією на мультики «Том і Джеррі» чи «Ну, постривай!», коли слабший перемагає сильнішого; Російський — цирковий номер з ведмедиком Тедді (Богдана Бондар) і дресирувальником (Микита в програмці Нікіта Бельченко); Китайський танець-соло (Анастасія Романицька) нагадує рухливі стереокартинки, такі популярні у 70-х роках; нарешті, Французький — емоційна сценка суперечки двох овечок (Вероніка Ракітіна, Марія Шупілова) за прихильність овна-мачо (Мирослав Черноус). Маленькі глядачі в абсолютному захваті від неоднозначних сценок завдяки вигадливим, яскравим і промовистим костюмам «тваринок», а дорослі з цікавістю спостерігають за «стосунками». І за всім цим вбачається іронічна посмішка Віктора Литвинова, який завжди декларує, що на дитячих виставах дорослим теж повинно бути цікаво. Задоволені всі! На сцені ж юні виконавці — учні хореографічного училища — абсолютно не поступаються в майстерності дорослим артистам.

Сценографу Тетяні Бєлік вдалося максимально використати невеликий простір сцени театру і відтворити атмосферу вітальні-бібліотеки Штальбаумів з традиційним салонним годинником, з підвішеною до стелі ялинкою (було й таке популярне тоді, коли через малий метраж, а особливо «хрущовок» доводилося шукати для неї місце). В другій дії навпаки створюється надзвичайний простір: імпресіоністично-космічний задник у поєднанні з інфернальним світлом (художник Тетяна Музиченко) створюють атмосферу чарівного сну-мрії і за стилем нагадують призабутий художній напрям початку ХХ століття — лучизм.

Оркестр під орудою Віктора Плоскіни майстерно презентує неперебутній музично-драматичний шедевр Чайковського. Вистава чудова — хореографічно різноманітна, цікава, сюжетно деталізована, візуально гарна і вишукана!

Leave a Reply