ПАМ’ЯТАЄМО ВАЛЕРІЯ КОВТУНА
(1944-2005)

22 жовтня – людині великого таланту, видатному Майстрові хореографічного мистецтва Валерію Петровичу Ковтуну виповнилося б 80. 

Його називали аристократом класичного балету, класиком танцю, великим Принцем. Його ім’я знають в усьому світі, воно стало легендою українського балету.

Ще учнем Київського хореографічного училища Валерій Ковтун дебютував  у головній партії одного з класичних балетів на сцені столичного театру опери та балету імені Т. Шевченка. Після закінчення училища у 1965 працював у Харківському оперному театрі, а через три роки став провідним танцівником Київського театру імені Т. Шевченка. На цій сцені Валерій Ковтун створив понад 30 неповторних разнопланових образів у виставах класичного і сучасного репертуару. Його віртуозний, емоційно насичений танець полонив не лише киян і глядачів багатьох країн, різних континентів, а й вимогливих журі найпрестижніших міжнародних балетних конкурсів, лауреатом яких став танцівник.

Партнер багатьох найтитулованіших балерин, серед яких і Майя Плісецька, і українські зірки Валентина Калиновська, Олена Потапова, Валерій Ковтун все ж найбільше виступав із Тетяною Таякіною, своєю обраницею на сцені і в житті. Їхній блискучий і надзвичайно гармонійний дует став символом українського балету70-х – 80-х років. Вистави, творчі вечори, численні концерти як у Києві, так і за межами України не обходилися без виступу наших чарівників танцю. Виконавська майстерність Валерія Ковтуна відзначена почесним званням «Народного артиста СРСР» ( він єдиний з українських танцівників мав це найвище для тодішнього Союзу звання), а згодом і Шевченківською премією. Найвищу у балетному світі відзнаку, яка щорічно вручається кращому танцівникові світу – приз імені Вацлава Ніжинського Паризької Академії танцю, він у 1977 році отримав із рук самого Сержа Лифаря.

Ще у роки артистичної кар’єри, Валерій Ковтун відчув потяг до постановчої роботи і, здобувши освіту хореографа, майже чверть століття успішно займався балетмейстерською творчістю. Найорганічніше Ковтун-танцівник  почувався у класичних балетах. Не дивно, що основою його хореографічних робіт став класичний танець. Він схилявся перед класикою, був її поборником і найбільшим в Україні знавцем. Кожен із здійснених ним балетів ніби підтверджував віру хореографа у необмежені можливості класичного танцю. 

 У 1985-1987 він був головним балетмейстером Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка (нині Національна опера України), з 1989 – майже десять років був художнім керівником Київського театру класичного балету, а у 1998 – став головним балетмейстером Київського державного академічного музичного театру для дітей та юнацтва (нині – Київська опера) і працював у нашому театрі до кінця життя. На цій сцені він поставив дванадцять вистав, прем’єра кожної з них ставала мистецькою подією столиці. Балетна трупа театру успішно виступала на багатьох зарубіжних сценах, брала участь у міжнародних музичних фестивалях в Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Швейцарії, Німеччині, Японії, гідно репрезентуючи українське хореографічне мистецтво. За ці роки незрівнянно зріс професійний рівень балетної трупи, майстерність її солістів та кордебалету. Зокрема,  фахівці та ЗМІ неодноразово відзначали, що артисти, виховані В. Ковтуном, щоразу підтверджували достойний професійний рівень українського балету.

Валерія Ковтуна постійно запрошували як постановника в країни Заходу і Сходу, він ставив балети у Молдові, Румунії, Сербії, Словенії. Від 1994 як балетмейстер і педагог  співпрацював з однією з найвідоміших японських  компаній «Pavlova-Nijinsky Memorial Ballet International de Ochi» («Міжнародний балет Очі») з міста Нагоя, де здійснив постановки близько 20 вистав, до участі у яких щорічно залучав і артистів нашого театру.

Ще одним покликанням Валерія Ковтуна була балетна педагогіка. Артисти називали його педагогом від Бога. Всіх його учнів у Київському хореографічному училищі, де він у 1977 – 1997 викладав дуетний танець, Інституті театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, де у 1989 – 2003 завідував кафедрою хореографії, у балетних колективах, де він працював, навіть перелічити важко.

У 2003, в одному з інтерв’ю на запитання мистецтвознавиці Галини Цимбал: «Озираючись на пережите, ви б щось змінили у своєму житті?», –  Валерій Петрович відповів: «Ні, не  думаю, так би все й залишив. Це все моє, і мені здається, я цим займався й у минулому житті, а мені б іще два життя – я би теж цим займався. Тут таке поле діяльності, стільки ще не зроблено – думаю, що всього мого життя не вистачить!»