Пам’ятаємо видатного Майстра

Микола Іванович Мерзлікін

1 вересня 2021 року минає 85 років від дня народження видатного українського режисера, одного з фундаторів і першого головного режисера нашого театру, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Миколи Івановича Мерзлікіна (1936-2006).

Якось, відповідаючи на питання, хто такий режисер, Микола Мерзлікін навів кореспондентові журналу «Кіно-Театр» слова видатного литовського колеги Юозаса Мільтініса: «Спочатку Бог створив землю і все, що на ній, а потім побачив, що витвір цей не зовсім досконалий. Тоді він створив художника». А потім додав від себе: «Я думаю, що художником цим і був режисер. І створив Бог художника для того, щоб той доробив те, що Йому не вдалося». Таке високе призначення мала для Мерзлікіна професія режисера, що стала його покликанням та долею. Однак не можна сказати, що театр рано увійшов у життя Миколи Івановича. Війна, батько служить на фронті, а мати, перебуваючи з трьома малими дітьми в евакуації у Челябінській області, працює в колгоспі, повернення до зруйнованого Києва у 1944 році й навчання у середній школі – таким було дитинство, коли мріялося про професії військового, моряка, льотчика. Після 7-го класу – навчання в електромеханічному технікумі, де здобув фах техніка-радиста, робота в конструкторському бюро. Вже в технікумі юнак із захопленням  відвідує театральний гурток, а пізніше грає в Народному театрі Клубу харчовиків у Павла Зотовича Барських і готується до вступу на акторський факультет театрального інституту. Студентські роки стають вирішальними: спочатку – навчання на акторському, а через рік на режисерському факультеті у професора Михайла Полієвктовича Верхацького, видатного педагога, учня великого Курбаса. Це і визначає творчі орієнтири, стає дороговказом на мистецькому шляху. Все життя Микола Іванович пишався своїм педагогом і доклав чимало зусиль, щоб до 100-річчя митця вийшла книжка «Михайло Верхацький» (2004).

Після закінчення інституту Микола Іванович понад два десятиліття віддав роботі у драматичному театрі та кіно. Зокрема, працюючи на студії ім. Олександра Довженка, створив незабутні образи у різних фільмах, серед яких: Яків («Тут нам жити»), Гай («Небо-земля-небо»), Вчитель («Абітурієнтка»), Батюк («Підпільний обком діє»), Пілот («Ти тільки не плач»), Єрмолаєв («Театр невідомого актора»).

Значними віхами творчості стали робота режисером, а пізніше – головним режисером Київського театру юного глядача, де вистави «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Планета надії» О. Коломійця, «Пляшечки» О. Хмелика, «Чортів млин» Я. Дрди – І. Штока, «Любов, джаз і чорт» Ю. Грушаса свідчили про високий професіоналізм режисера, оригінальність його мислення, здатність відкрити для глядача глибинний підтекст твору й сприяли великій популярності театру. Два роки Микола Мерзлікін обіймав посаду головного режисера Київського Молодіжного театру (нині Київський національний академічний Молодий театр). Знаковою для української сцени стала постановка п’єси  Ю. Щербака «Стіна» – гідний внесок до театральної Шевченкіани.

У 1985 році Микола Іванович став головним режисером новоствореного Державного дитячого музичного театру, який нині носить назву Київська опера (Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей і юнацтва), і служив тут до кінця життя. Мистецтвознавці відзначали, що його робота на оперній сцені дала виставам театру точне втілення музичної драматургії через акторське вирішення і доцільність опанування сценічного простору. Вистави «Казка про царя Салтана» (1987) та «Кощій безсмертний» (2002) М. Римського-Корсакова, «Золоторогий олень» О. Костіна (1986), «Казка про Попа та наймита його Балду» Д. Шостаковича (1989), «Пастка для Відьми» І. Щербакова (1997),  «Ріголетто» Дж. Верді (1999), «Заметіль» Г. Свиридова за О. Пушкіним (2000) та «Лісова пісня» за Лесею Українкою на музику М. Скорульського (2001) сприяли формуванню неповторного художнього обличчя театру. Ці вистави несли людям добро і красу, потяг до високих естетичних ідеалів і залучали нових глядачів до кола палких шанувальників театру. Вони заслужили не лише любов глядачів, а й визнання мистецтвознавців і колег, стали вагомим набутком українського театрального мистецтва. Режисерське прочитання опери для дітей «Пастка для Відьми» відмічене Національною премією України ім. Тараса Шевченка (1999), вистава  «Кощій безсмертний» удостоєна премії «Київська пектораль». Видатний внесок режисера у розвиток українського театрального мистецтва відзначено премією ім. Миколи Садовського Національної спілки театральних діячів України (1998).

Микола Іванович мав великий педагогічний хист. Близько трьох десятиліть віддав він викладацькій роботі, спочатку в Київському  інституті культури, а згодом у Київському інституті театрального мистецтва (нині – Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І. К. Карпенка-Карого, де керував майстернею телережисерів на кінофакультеті, від 2001 року обіймав посаду професора. Він виховав чимало учнів, які продовжують традиції його акторсько-режисерської школи в театрах, кіно, на телебаченні.

Микола Іванович завжди з гордістю та любов’ю розповідав про свою роботу в нашому театрі, він пишався своїми колегами: «Розкрити таїну народження Театру так само неможливо, як і таїну найкращих робіт великих трудівників сцени. На мій погляд, музично-сценічне мистецтво нашого театру за роки свого існування  поєднало у єдиний творчий організм однодумців вокалу, балету, симфонічного оркестру, хору, захоплених спільною естетичною та етичною програмами. У театрі зібралися та об’єдналися творці на якихось нових засадах, із своєю системою художніх та моральних координат. Царство Музики виліпило нас за своїм образом і подобою в сценічному просторі. Прагнемо ми цього чи ні, але ми вже несемо на собі  відбиток тих традицій, перед якими схиляємося, відбиток впливу того режисерсько-диригентського начала, через яке вирішуються проблеми органічності постановок, відбиток власного, що певним чином розвивається, таланту всіх працівників нашого театру».

Оперну режисуру митець вважав вищим пілотажем, адже в опері драматургія закладена в музиці. Він наголошував: «Не можна просто взяти і перенести систему Станіславського на оперну сцену, опера має свої закони – музичного розвитку, музичної драми. Тут музика народжує дію. З іншого ж боку, це насамперед театр. Актор оперного театру не промовляє монолог, він співає. А глядач не просто відчуває насолоду від його красивого голосу, він хоче знати, що саме артист виражає своїм прекрасним вокалом. У цьому виражається уміння – і режисерське, і акторське. У цьому ж і найбільша складність. Але треба сказати, що в нашому театрі всі вокалісти – чудові актори».

Всі, хто працював із Миколою Івановичем Мерзлікіним у нашому театрі, пам’ятають талановитого Майстра як людину високої культури, надзвичайної доброти, душевної щедрості та глибокої порядності.

Спогади про видатного митця, його інтерв’ю, статті про режисера, рецензії на вистави, що стали знаковими для українського театру, увійшли до збірки «Микола Мерзлікін: пошук досконалості», яка вийшла друком у видавничому домі «Києво-Могилянська академія» (2016).

Режисер Микола Мерзлікін та диригент Євген Дущенко серед учасників прем’єри вистави «Казка про царя Салтана», 1987р.
Сцена з вистави «Казка про царя Салтана» Гвідон – Дмитро Івaнченко, Мілітриса – Людмила Монастирська
Сцена з вистави «Золоторогий олень» Король – Віктор Плетюх, Вовкулака – Олександр Барабаш, Кат – Станіслав Павленко
Сцена з вистави «Пастка для Відьми» Відьма – Любов Канюка, Івасик – Ірина Ладіна
Сцена з вистави «Ріголетто» Джільда – Ольга Фомічова, Ріголетто – Микола Ільченко
Сцена з вистави «Ріголетто» Герцог – Василь Грохольський, Джільда – Ольга Фомічова
Віталій Савчук у виставі «Заметіль»
Раїса Недашківська у виставі «Лісова пісня»
Сцена з вистави «Кощій безсмертний» Кощій – Анатолій Гурин