Уже 14 квітня сцену Львівської опери підкорюватиме рок-опера “Патріот”, яка вже отримала визнання київського глядача.

Незабаром у Львові відбудеться прем’єра рок-опери “Патріот”, яка  є своєрідною подорожжю українською історією від 1989 року до сьогодення під музику “Братів Гадюкіних”, Марії Бурмаки, Кузьми Скрябіна, Тараса Петриненка, Олександра Ярмака та вже зібрала не один аншлаг у Києві.

Ще у лютому журналістка Гал-інфо поспілкувалася із Зіновієм Карачем, який виконує головну роль у виставі. Артист щиро поділився своїми очікуваннями та хвилюваннями напередодні львівської прем’єри, проте того разу вона так і не відбулася. Через хворобу кількох артистів запланований на 9 лютого показ довелося перенести на квітень. Ця пауза дала нам додаткову нагоду зазирнути за лаштунки постановки та розпитати про її глибокі сенси головного натхненника проєкту, директора-художнього керівника Київської опери та режисера-постановника “Патріота” Петра Качанова. Як з’явилась ідея вистави, що було найважче втілити, які очікування від львівського глядача – все це і не тільки далі в інтерв’ю.

Пане Петре, сьогодні репертуари багатьох театрів наповнені виставами про війну, бо це наше сьогодення. Як Ви вважаєте, чи така зараз потреба в глядача? Чи готовий він свідомо приходити до театру, щоб знову проживати ці непрості емоції, чи, можливо, театр має дати простір, щоб він міг просто розслабитися?

Насамперед зазначу, що наша вистава не про війну. Тому я буду відповідати на ваше питання, абсолютно не прив’язуючись до рок-опери “Патріот”.

Чесно вам скажу – я не знаю. Мені здається, що процеси вибору та свободи існують у контексті запитів суспільства. Режисери та творці – теж частина цього суспільства. Вони пропонують свої роботи, а справа глядача – йти на виставу чи ні. У вільній країні можуть бути різні постановки, і не нам вирішувати, потрібні вони чи ні. Це вирішує глядач, купуючи квиток.

Так, наша країна не може жити за вуаллю, де ми вигадуємо собі виміри, ігноруючи реальність. Водночас у чому я точно я впевнений: нам потрібні вистави, пов’язані з вихованням патріотизму. У контексті визнання того, хто ти є, до якої нації належиш. Оце стовідсотково потрібно. І, власне, наша вистава “Патріот” саме про це.

З початком повномасштабної війни ми бачимо сплеск інтересу до всього українського, але наскільки важливо не просто підтримувати свій продукт, а остаточно відходити від радянських штампів і російського культурного продукту, до якого глядач звикав  десятиліттями?

Є поняття “ідеологія” в політиці та “маніпуляція” в маркетингу. Росіяни дуже вміло користувалися цими важелями всі ці роки, щоб прищепити нам любов до їхньої культури. Більше того, вони так працюють з усім світом. У кожному великому оперному театрі за кордоном обов’язково є опера чи балет російського композитора. Ви не знайдете великого театру в світі, де їх немає, але ви не знайдете жодного театру в світі, де є український композитор.

Коли почалася повномасштабна війна, наш театр поставив балет “Аладдін” українського композитора Олександра Родіна в Литві, в Каунасі. І це була перша і єдина постановка українського композитора, яка йшла в європейському театрі. Якби наша влада, принаймні Міністерство культури, усвідомлювали цінність і важливість такої події, вони хоча б сказали: “Дякуємо, ви молодці”. Але вони навіть цього не усвідомлювали і, скоріш за все, не усвідомлюють цього до сьогоднішнього дня.

У нас обов’язково повинні бути вистави і твори, які символізують нашу культуру, бо Україна зараз сприймається як країна, в якій йде війна, країна, якій треба допомогти, країна, яка щось просить. І я не буду це оцінювати, але точно скажу: нам потрібно входити в світ не тільки цим. Ми зараз вихваляємося тим, що наші музиканти, оперні співаки виступають у різних театрах світу. Але вони, фактично, не представляють Україну, бо співають Верді, Россіні, танцюють Чайковського. І ми, на жаль, залишаємося в стані, де не можемо протистояти цьому ідеологічно-маркетинговому впливу. Ми не можемо створити стратегію, яка покаже світу, що ми  – культурна нація з древньою історією. Це сьогодні найголовніша проблема.

То як із цим ефективно працювати? Виходить, це насамперед має бути врегульовано на державному рівні, адже театри можуть самі робити такі кроки – як, наприклад, ваш, коли поставили “Лускунчика” на музику Івана Небесного замість Чайковського. Але не всі глядачі розуміють, навіщо це – інколи це навіть викликає спротив і хейт.

У нас було хейту більше, ніж ви собі можете уявити. Нам казали, що ми ідіоти і так далі. Люди просто цього не розуміють. Для них, на жаль, культура – це відмежування від війни і від політики. І вони не розуміють, що культура – це першоджерело цієї війни, нашої неусвідомленості, нашої неукраїномовності і нашого прагнення та любові до всього російського. І от поки це не зникне – до тих пір ми будемо залежні від цих загарбників.

Наведу теж гарний приклад. Ми поставили балет “Сойчине крило” на музику українського композитора Анатолія Кос-Анатольського, яку він написав за новелою Івана Франка. Твір розповідає про жінку, яка прожила складне життя: відмовилася від своєї любові, мала багато чоловіків, її возили по світу, але врешті вона повернулася до рідної землі і до своєї першої любові. І режисер поставив одну сцену, де вона йшла з ліжком, і там були елементи відкритої еротики. І, знаєте, нас знову ж таки хейтили – виключно за це. Ніхто не сказав і навіть не подумав, що це український балет, ми повинні чути цю музику. Вперше балет поставили у Львівській опері ще в 1956 році. І от порахуйте, скільки років він не йшов – десятиліттями. І після цього ми поставили його в Києві. Музика прекрасна, балет ми зробили хороший, але люди просто не зрозуміли, для чого це. І в цьому є величезна проблема.

Якщо продовжити тему відходу від радянських практик, то нещодавно Львівський театр ляльок у себе на сторінці заявив про відмову від системи почесних звань – народних і заслужених артистів. Як Ви ставитеся до такого кроку? Чи може це щось реально змінити в театральному середовищі, і що має прийти на зміну цій системі?

Це мені нагадує історію, коли я звернувся до одного з телеканалів із пропозицією висвітлити прем’єру в театрі, а у відповідь почув: “А де тут піар? От якби люстра впала зі стелі – тоді б приїхали”. Тому це виглядає як така ж своєрідна “люстра”. На мою думку, це піар і лише піар. Тому що існує закон. І якщо ви відмовляєтеся від таких звань, то, перш за все, Президент повинен скасувати всі укази, якими ці звання були присвоєні вашим артистам. І тоді це справжня відмова. А так – ну, відмовляємося. Добре, відмовляємося. Це, на мою думку, несерйозно. Хоча про них почали говорити – молодці, піар-хід хороший.

Я, як керівник театру, розумію: артист хоче отримати це звання. Він не пов’язує його з радянським чи архаїчним минулим. Для нього це про визнання і про 20% або 40% надбавки.

То ж це добре чи недобре – я не буду оцінювати. Але якщо ви вже про це говорите, то це треба робити серйозно. Треба чітко заявити: ось у нас є такі заслужені і народні артисти, ми звернулися до Президента з проханням скасувати ці звання, і наш театр більше ніколи не буде подавати своїх артистів на їх отримання. От тоді це буде конкретно, правильно і чесно. А так це виглядає справді як піар.

Повернімося до рок-опери “Патріот”. Якщо вона не про війну, то про що вона?

Я не беруся оцінювати репертуари драматичних театрів, але якщо подивитися на музичні, особливо національні театри, то в їхньому репертуарі – Верді, Россіні, Моцарт, Бізе, Вагнер. Можемо перелічувати дуже багато творів, але там немає жодної вистави про нас. Немає історії про людину, яка ходить поруч із нами однією вулицею і яка є патріотом своєї країни. І це теж елемент того, про що ми говорили на початку: нам потрібна ідеологія.

Нам потрібно, щоб людина, яка справді любить свою країну, завжди залишалася її патріотом: не переходила на російську мову, не брала участі в партійних проєктах, але водночас залишалася такою, якою її виховала родина – з любов’ю до своєї країни. І ця людина повинна зрозуміти, що вона тут потрібна. Вона має відчути, що не одна така, що її спосіб мислення і бачення світу – це нормально. Навіть якщо десь їй “затикають рот” або ставлять під сумнів її позицію. Саме це відчуття потрібності й стало для мене поштовхом до створення цієї вистави.

А ще я надихнувся мюзиклом у Литві – “1972”, який розповідає про людину, що самоспалилася на знак протесту проти радянської влади. Для них це герой, і вони створили сучасний мюзикл, щоб про це пам’ятали. У нас такого твору не було – тепер він є. Наш “Патріот” легкий для сприйняття, навіть дещо “попсовий”, бо там звучить музика, яку ми всі знаємо: “Брати Гадюкіни”, Скрябін, Бурмака, Петриненко. У цій рок-опері є смисли, які глядач впізнає як власну життєву історію. Це розповідь без надривів, але про важливе.

Хто цей глядач? Чи кожен зможе впізнати в героях себе?

Можливо, ви впізнаєте не себе, а свого знайомого, брата чи батьків. Ви точно пройдете часовий відрізок від 1989 до 2022 року, де в хронологічній послідовності показана історія України, але у формі видовища, у формі шоу. І ви справді простежите чиєсь життя – якщо не своє, то дуже близьке до вас.

Що було найважчим у втіленні ідеї?

Вибір назви. Я усвідомлював, що слово “патріот” дуже тригерне. Якби ми назвали виставу якось абстрактно, то, можливо, мали б більше глядачів і менше відторгнення, бо свідомість у людей зараз “заголовкова”. Але я свідомо обрав саме цю назву. Чому американський “Патріот” з Мелом Гібсоном може існувати, а наш – ні? Хоча це не головне.

Мені важливо, щоб люди перестали ставитися до слова “патріотизм” із іронією чи усмішкою. Бо патріот – це серйозно: це людина, яка любить свою країну і готова за неї віддати життя. І кожна країна хоче мати якомога більше таких людей.

Чи маєте Ви особисто улюблений момент у виставі?

Загалом вся вистава – це ніби історія в історії. Є загальна драматична лінія, але вона складається з окремих шматків, самодостатніх номерів, які можуть існувати як окремі сцени. І, якщо чесно, то найбільше мені подобається і, мабуть, я найбільше гордий за номер на пісню “Братів Гадюкіних” “Чому моя мама не любить тебе?”. Ми її трохи перефразували, і вона звучить як “Чому твоя мама не любить тебе?”.

Мені здається, що це така своєрідна пісня-гімн для психологів, бо вони кажуть: всі проблеми починаються з дитинства, можливо, з того, що тебе просто не любила мама. А диктатори – це ж теж люди. І в цій сцені ми показуємо їх – Леніна, Сталіна, Гітлера, Путіна – спершу як портрети, а потім буквально пропускаємо через шредер, демонструючи, що вони справді такі нелюди, тому що, напевно, в дитинстві їх мама не любила, але закінчують вони, як і всі: історія просто стирає їх в пил. І залишаються вони в ній як диктатори, як своєрідні “грибки” для своїх країн і для світу.

Ця рок-опера вперше буде у Львові. Чого Ви очікуєте від львівського глядача? З якими емоціями він має вийти із зали?

Тут є певна складність, бо нашого героя Любомира, який є центральним персонажем, можуть не до кінця зрозуміти і в Києві, і у Львові, але з різних причин.

У 1990-х роках у Києві людину з Тернополя, яка не хотіла розмовляти російською, вважали “селюком”, тому киянам іноді важко зрозуміти цей біль, бо для них російська була нормою. А у Львові інша ситуація: це переважно україномовне місто, і тут теж можуть не зрозуміти, чому взагалі в українській столиці виникали проблеми через українську мову. І от виникає такий парадокс. Але попри це, вистава дуже емоційна. Ми вже зіграли в Києві багато показів, і я постійно бачу, як люди витирають сльози, а за кілька сцен вже сміються.

Найбільшим потрясінням для мене стала сцена другої дії, яка починається з Майдану. Ми показуємо, зокрема, Михайлівський Золотоверхий собор, куди приносили поранених і загиблих. І я довго думав, яку музику обрати для цієї сцени, бо нічого сучасного не підходило. Врешті знайшов жалібний марш УПА, і коли наша солістка виконує його а капела, відбулося те, чого я абсолютно не очікував: увесь зал встав у хвилині мовчання. Для мене це було сильне потрясіння. Тому глядач може реагувати по-різному, і, зокрема, львівський оцінить її по-своєму.

Що б Ви хотіли сказати львів’янам перед прем’єрою?

Для Львова ця вистава буде дуже рідною. Це як ковток свіжого повітря. Можливо, вона викличе сльози, але це будуть не сльози відчаю чи трагедії, а сльози любові до свого. Львів’яни повинні це побачити.

Вікторія Тимофій

galinfo