Справді нова історія Копелії
Як дуже легко збитися з ліку, пригадуючи казки, лялькові вистави, фантастичні повісті й романи, де майстер керує «оживленими» слухняними знеособленими істотами (дерев’яними, металевими тощо), так само легко збитися, пригадуючи безліч вистав балету «Копелія» по всьому світу. Середнє й старше покоління театралів, звісно ж, пам’ятає, що «Копелія» неодмінно прикрашала репертуар практично всіх великих театрів країни. Попри удавану «легкість» казкового сюжету, навіть його своєрідний похмурий гумор, постановників у різних куточках планети десятиліттями не полишали тяжкі роздуми щодо моральності творця слухняних механізмів, а також і щодо сенсу їхнього власного існування та призначення. А отже, редакцій згаданого балету існує дуже багато.
Незмінний автор музики – видатний французький композитор Лео Деліб, автори першого лібрето теж видатні французи – непересічний балетмейстер Артюр Сен-Ліон і літератор Шарль Нюїттер. Лібретистів захопила новела Е.-Т. Гофмана «Пісочна людина», створена за фольклорними мотивами (часто, відверто кажучи, страшнуватими) країн Західної Європи. Власне, в цій новелі й ішлося про механічну ляльку-красуню, в яку закохався живим-живий молодик. Однак, мабуть, завдяки власному душевному здоров’ю лібретисти дещо зсунули акценти й написали зовсім нестрашну історію про дивакуватого майстра-лялькаря й двох закоханих, їхню сварку та щасливе примирення. А Деліб негайно розпочав створення музики. Так виник двохактний балет «Копелія, або Дівчина з емалевими очима».
Надзвичайно успішна прем’єра відбулася 25 травня 1870 року на сцені Паризької опери в присутності імператора Наполеона ІІІ та його дружини імператриці Євгенії. А через кілька місяців Артюр Сен-Ліон раптово помер у віці 49 років.
На цьому, власне, скінчився французький романтичний балет, розпочатий славетною «Жизеллю» А. Адана. За словами видатного танцівника й балетмейстера Дж. Баланчина, якщо «Жизель» визнано найбільшою трагедією в історії балету, то «Копелія» – найбільша з хореографічних комедій. При всьому тому всередині цієї «комедії» вперто продовжує напружене й очевидне існування пружина непростої філософської проблеми: роль «ляльководів» у долі створених ними маріонеток і остаточний вибір самих маріонеток (якщо їх хоч сяк-так олюднено, й можливість вибору постає). Не випадково, як уже сказано, існує чимало редакцій балету. Й він, поза сумнівом, лишається привабливим для здатного мислити постановника.
Так, по-своєму побачив відомий сюжет і молодий київський балетмейстер, лауреат міжнародних конкурсів, провідний соліст «Київ Модерн-балет» Сергій Кон – хореограф-постановник балету «Лялька. Нова історія Копелії». Він же – автор лібрето. Наприкінці січня – початку лютого відбулася прем’єра вистави на сцені Київського муніципального театру опери та балету для дітей і юнацтва. В спектаклі беруть участь артисти балету й симфонічний оркестр театру. Отже, Сергій Кон сміливо поставив собі одразу два непростих завдання, ба, навіть три: наново осмислити широко відомий сюжет, успішно донести власне бачення ідеї до малого й дорослого глядача, а також органічно поєднати балет класичний та сучасний як в естетичному плані, так і в практичній роботі з танцівниками. Це останнє було чи не найбільш складним, бо коли танцівник давно працює в сфері класичної хореографії, «перепрофілювати» його на сучасний танець з відмінною пластикою досить важко. Крім того, Сергій Кон вимагав від артистів і переконливої акторської гри: «Це вистава, й там має бути присутнє все» (life.pravda.com.ua).
Судячи з відгуків, що їх віднаходимо у відкритих інтернет-джерелах, задум постановника справдився, вистава сподобалася глядачам. Дуже схвально пишуть також про роботу молодої художниці театру Марії Грабченко, яка створила яскраві декорації та оригінальні костюми.
Не бути маріонеткою!
А сам Сергій Кон сказав про своє дітище так: «Щиро вірю, що у виставі «Лялька. Нова історія Копелії» і дорослий, і дитина знайдуть щось своє, щось близьке до власної щирості й безпосередності. Лише щирі почуття, безкорислива дружба, віра в себе та свої сили здатні навіть ляльку перетворити на людину» (itogi.ua/kiev).
Він переслухав усі версії «Копелії» й, урешті-решт, створив власну. Балетмейстер розуміє, що дитина сприйме казку просто «як казку», а ось для дорослих заклав у виставу певний «меседж», що спонукає до роздумів і висновків. Як на мене, постановник і автор лібрето вдався до певної інверсії сюжету: внутрішній рух персонажів іде не від живих людей до ляльки, яку вони використовують, а навпаки – від ляльки до живих. Адже механічна красуня Копелія (її виконує Міе Нагасава) не бажає лишатися маріонеткою мізантропа Копеліуса, який мріє перетворити на слухняних ляльок усіх мешканців міста. Вона прагне стати Людиною з незалежною волею, яка мислить і самостійно приймає рішення.
Процитую: «Ми, дорослі, ставимо собі запитання: «А чи не схожі ми інколи на ляльок? Ходимо на роботу, нас звільняють, коли заманеться, змінюють на посаді на молодшого, в нас кидають образливе слово. По суті, всі ці дії робить дитина щодо ляльки – кидає, міняє, ламає… Як і в людей ламають силу волі», – ці запитання й ставив собі соліст «Київ Модерн-балет», хореограф-постановник Сергій Кон, коли створював балет «Лялька. Нова історія Копелії» (Ольга Герман, life.pravda.com.ua).
Ось вам і «меседж», що ж тут незрозумілого?
Тетяна Моргун