«Вільний» артист

У Київській опері з великим успіхом відбувся камерний концерт Андрія Бондаренка — «Від чуття», який став приємним сюрпризом для меломанів.

Лариса Тарасенко

Андрій Бондаренко — виконавець найцікавіших і глибоких оперних партій, володар неймовірно красивого баритонового голосу. Лауреат Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків імені Римського-Корсакова (Санкт-Петербург, 2006 р), лауреат Міжнародного конкурсу імені Станіслава Монюшка (Варшава, 2010 р.), фіналіст Міжнародного конкурсу BBC в Кардіффі «Співак світу» і володар призу за камерне виконання (Song Prize, 2011р.). Навчався в Київській музичній академії імені Петра Чайковського (2003—2009 рр.) У 2005—2007 рр. був солістом Національної філармонії України. Запрошений соліст Deutsche Oper Berlin (Берлін), Маріїнського театру (Санкт-Петербург), Teatro Real de Madrid (Мадрид), The Dallas Opera (Даллас), Іsraeli Opera (Тель-Авів) та інших театрів світу. «День» поспілкувався з харизматичним співаком, який себе називає «вільним» артистом.

— Андрію, пригадайте, коли музика з’явилася у вашому житті?

— Мої батьки завжди слухали, на мій погляд, якісну і цікаву музику. Наприкінці 1970-х, коли вони були молоді, їхніми кумирами були рок-групи — «Бітлз», «Квін»… Ще у нас дома звучало багато джазу. Моє дитинство протікало під гарну музику! Мама мала професійну музичну освіту: закінчила Кам’янець-Подільське училище культури як диригент оркестру народних інструментів. Коли прийшов час, мене віддали до спеціалізованої школи мистецтв, де крім вивчення загальноосвітніх предметів кожна дитина повинна була обрати собі музичний інструмент, а також навчатися малюванню і танцям.

— І який інструмент обрали ви?

— Я обрав… саксофон! Його звук полонив моє маленьке серце мало не з народження. Але ж у шість років той саксофон я навіть утримати не міг, тож до четвертого класу грав на блок-флейті (вважайте, сопілці). А вже потім таки перейшов на саксофон. Однозначно можу сказати, що в шість років я вже знав, що хочу бути музикантом.

— А вокалом як почали займатися?

— У нас у школі був ще фольклорний ансамбль, в якому я почав співати народні пісні. Викладач помітив, що у мене є потенціал і порадив шукати педагога по вокалу. У Кам’янці-Подільському є спеціалізована хорова школа (таких шкіл в Україні, здається, лише п’ять). До неї я й пішов по закінченню навчання на саксофоні, виключно з метою мати уроки вокалу з професійним педагогом. Це був Юрій Баландін (він уже, на жаль, помер — світла пам’ять!), мав приємний тенор. Два роки цей прекрасний педагог займався зі мною, і саме він прищепив мені любов до оперного співу і порадив розвиватися в цьому напрямі. Мені було лише чотирнадцять років, коли я приїхав прослуховуватися до Київської консерваторії. Мене послухав Микола Кіндратович Кондратюк і сказав, що «справа буде», але треба почекати два роки, позайматися і вступати на підготовче відділення. Я так і зробив. Потрапив на курс народного артиста України професора Валерія Григоровича Буймістера.

— А як же саксофон, джаз? Невже закинули?

— Насправді, зараз дуже рідко беру інструмент у руки, бо головна справа життя — вокал — якось відсунула його. Але люблю і з задоволенням згадую свої виступи. Так, був і такий досвід: років із дванадцяти я вже грав у ансамблі, який виступав у… ресторані. Тато мене туди приводив, залишав на час виступу, а потім забирав додому.

— Валерій Буймістер виховував вас як камерного виконавця? Коли відбувся перехід до оперного співу?

— Я вважаю, що мені пощастило з педагогом — видатним представником саме камерного співу, солістом Київської філармонії, який не дозволяв насилувати молодий голос. Під час навчання я вже був солістом у Філармонії, співав камерний репертуар. Уже згодом, коли потрапив до Академії молодих співаків Маріїнського театру — а це така собі оперна студія при театрі, куди набирали молодих артистів з усього СНГ, — почав опановувати оперний репертуар. Це була прекрасна нагода виступати на одній із найпрестижніших оперних сцен світу, спочатку в невеликих партіях, а згодом і у провідних. Мій дебют у Маріїнському театрі відбувся у партії Папагено у «Чарівній флейті» Моцарта. Це сталося, коли мені був лише 21 рік.

— Тож з того часу за вами закріпився статус «моцартівського» виконавця? Він вимагає особливої якості голосу?

— Певною мірою, саме легкість, рухомість молодого вокального апарату дозволяє мені співати твори Моцарта без напруги. В усьому світі існує практика починати вокальну кар’єру саме з Моцарта. Бо такі «важкі» партії, як, наприклад, Амонасро в «Аїді», у виконанні зовсім молодих співаків, без певного вокального досвіду і елементарно фізичного стану, виглядають дивно і не сприймаються. Я ніколи не насилував свою природу. Прийде час співати Верді, я це відчую. А взагалі мене завжди дивувало ставлення саме вокальної спільноти умовно «радянської доби» до Моцарта як до якогось легкого жанру, в якому начебто неможливо розкрити всю виконавську «емоційну палітру» — на відміну від Верді, Пуччіні… На мою думку, твори Моцарта сповнені тими ж почуттями, емоціями, смислами, що й веристи! Уникати постановок опер Моцарта, значить позбавляти виконавців, особливо молодих, пройти дуже важливу частину шляху формування голосу, ідентифікації власного амплуа, зрештою — майбутнього потенціалу, вокального довголіття. Це все дуже серйозні речі, яким на Заході приділяють значну увагу.

— Схоже, ви азартна людина, бо неодноразово брали участь у численних регіональних і міжнародних конкурсах, серед яких — імені Миколи Римського-Корсакова (Санкт-Петербург), імені Станіслава Монюшка (Варшава), конкурс BBC Singer of the World (Кардіфф). Які з них стали для вас доленосними?

— Я би назвав три: конкурс імені Монюшка у Варшаві 2010 року, того ж року Operalia в Мілані, ну, і, звичайно ж, Міжнародний конкурс BBC у Кардіффі. В останніх двох я був лише фіналістом, але сама можливість співати на сцені легендарного Ла Скала під орудою легендарного Пласідо Домінго — це вже приз! У Кардіффі ж я ще й отримав спеціальний приз за камерне виконання (Song Prize).

— Як розвивалася ваша подальша кар’єра?

— Під час роботи у Маріїнському театрі мені випало щастя познайомитися з моїм майбутнім агентом. Відбувався традиційний конкурс, на який приїздять агенти, імпресаріо. Мною зацікавився Марк Хілдрю, той самий, котрий був агентом Дмитра Хворостовського. Завдяки цій співпраці я почав співати на різних престижних сценах: Цюрих, Берлін, Мюнхен, Мадрид, Палм-Біч, Сідней, Падуя, Даллас, Тель-Авів, Буенос-Айрес, Кельн… Нарешті, перед самим карантином, стався мій дебют на сцені Королівської опери у Лондоні в партії Марселя у «Богемі» Дж. Пуччіні. Крім того ще була участь у фестивалях — Зальцбурзькому, Глайндборнському, виступи в Карнегі-хол, Уїгмор-хол. Не менш важливою сторінкою свого творчого життя вважаю участь у мистецьких проєктах в Україні.

— За останні роки ваше ім’я неодноразово з’являлося на афішах Національної опери України.

— На запрошення головного режисера театру Анатолія Солов’яненка я із задоволенням співав у кількох виставах: Онєгіна в однойменній опері П. Чайковського, Белькоре в «Любовному напої» Г. Доніцетті, Марселя в «Богемі» Дж. Пуччіні, Валентина у «Фаусті» Ш. Гуно. Для мене велика честь — співати в Україні, для моїх співвітчизників, на сцені, про яку мріють, як мінімум, усі студенти консерваторії!

— А чи була у вас спроба вступити до трупи Національної опери?

— Звичайно, я мріяв і навіть намагався… Але був надто молодий і зухвалий: мені було лише 19, тож мене прослухали й очікувано порадили ще трохи повчитися. Що я і зробив, а далі вже натрапив на той шлях, який вивів мене до кар’єри «вільного» артиста. Слава Богу, я виявився затребуваним, тому можу позитивно оцінювати цей статус, який дозволяє певну творчу свободу, цікаві зустрічі, розмаїту географію.

— Щодо зустрічей: цікаво, як то воно — бути голосом Джона Малковича?

— Цікавий досвід! То були проєкти австрійського режисера Міхаеля Штурмінгера, який є другом Малковича. 2010—2011 роки… Задум — поєднати драму й оперу; втілили два сюжети: історія про австрійського серійного вбивцю на старовинну музику різних авторів (там співав я і кілька сопрано); друга вистава — «Варіації Джакомо» на тему останньої пори життя Казанови і на музику Моцарта з трьох опер — «Дон Жуан», «Так чинять усі» й «Весілля Фігаро». Драматичною партнеркою Малковича була Інгеборге Дапкунайте (вокальний двійник — Софі Клуссман), а його «голосом» — я. Вистава пройшла в рамках фестивалю мистецтв «Черешневий ліс».

 — Нещодавно ви взяли участь у музичному фестивалі LvivMozArt, засновником і арт-директоркою якого є Оксана Линів. Як ви потрапили на цей проєкт?

— З Оксаною Линів ми познайомилися у Мюнхені, коли вона була асистенткою у Кирила Петренка, тоді музичного керівника Баварської опери, а я саме співав там у «Любовному напої». Це був 2018 рік, і вона готувала перший фестиваль, на який і запросила мене.

— Ваша любов до Моцарта вилилася у ще один проєкт, який отримав схвальний відгук вже у київської публіки: мова про концертне виконання опери «Дон Жуан» у січні 2019 р. Яка ваша роль у цій події?

— Я давно мріяв заспівати Дон Жуана. То була моя пропозиція — поставити цей шедевр на рідній для мене сцені Національної філармонії України. І активну участь в організації дійства я теж брав. Дуже щасливий, що все відбулося на високому виконавському рівні. Хочу анонсувати, що вже скоро, 26 листопада, шанувальники зможуть знов почути цю оперу, але вже на сцені Київської опери.

— Із Київською оперою ви співпрацюєте все більше й більше….

— Так, минулого сезону я співав у цьому театрі в «Богемі», у «Травіаті». А на цей сезон запланована ціла серія камерних концертів. Хоча через пандемію коронавітусу кілька контрактів скасовано, тому для мене виступи у Києві — прекрасна нагода тримати вокальну форму. Нині практично всі вокалісти світу опинилися у нечуваній ситуації довготривалого простою. Це навіть не стільки фінансова проблема — хоча для тих, хто працює виключно за контрактом, це відчутний дискомфорт, — а в першу чергу це ризик втрати форми. Тому я щиро вдячний керівництву Київської опери за запрошення і можливість гідно пережити цей складний для всіх час…

— Які ваші сподівання на найближче майбутнє? Чи й віддалене?

— Сподіваюся, що світ справиться з усіма глобальними проблемами, які бентежать, забирають здоров’я й життя! Бажаю всім міцного здоров’я, бо сам я не вберігся, переніс коронавірусну хворобу, через що, до речі, не міг взяти участь у концерті на Софійській площі. Щасливий, що хвороба не позначилася на голосі. І протягом поточного сезону запрошую меломанів на камерні концерти (раз або й два на місяць), у яких будуть брати участь також солісти Київської опери. У жовтні готуємо програму з вокальних творів французьких композиторів: Сен-Санс, Равель, Форе. Потім будемо співати Чайковського, Лятошинського, Косенка. Концерти відбуватимуться на Арт-арені театру під рояль і, можливо, із залученням інструментальних ансамблів. А ще 20 грудня запрошую до Національної філармонії України, де я вперше в Україні виконуватиму вокальну поему «Петербург» Георгія Свиридова на вірші Олександра Блока (написана була спеціально для Дмитра Хворостовського), а також цикл вокальних творів молодого українського композитора Максима Шалигіна, який зараз мешкає в Амстердамі й дуже популярний на Заході. Концерт відбудеться за участю всесвітньо відомого українського піаніста Антонія Баришевського. Тож плани є, і сподівання на краще!

Leave a Reply