«Молитва Катерини» у Київській опері

Неймовірним за емоційним наповненням концертом української вокально-симфонічної музики відзначили в Київській опері День пам’яті жертв Голодомору

Принагідно зазначу, що Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва (Київська опера) нині є справжнім форпостом української та «українізованої» музики: афіша з українських творів для різних вікових категорій (від найменших – до «найдоросліших»), численні «цільові» прем’єри сучасних авторів (зокрема блискучий, зовсім «свіжий» балет «Аладдін» Олександра Родіна), постановки оперної класики й усесвітньо відомий ліцензійний мюзикл «Школа року» Ендрю Ллойда Веббера в українських перекладах, проєкти «Український диптих», «Я – Романтика», «Розстріляне Відродження» та інші.

Ініціатором багатьох цікавих починань є директор – художній керівник театру Петро Качанов. А сприяє їхній успішній реалізації вдало підібрана й злагоджена команда однодумців. Так було і цього разу: ініціатором програми «Молитва Катерини» виступив Петро Федорович.

Відкривала меморіальний вечір хрестоматійна кантата-поема «Хустина» Левка Ревуцького на вірші Тараса Шевченка. Написана майже століття тому (1923), в нинішньому контексті вона сприймалася як узагальнений метафоричний образ самої України, втілення її драматичної, а нерідко й трагічної долі. Еволюція від щирої безпосередньої оповіді сироти-наймички з опоетизованим зверненням «Хустиночко мережана, вишиваная…» (сопрано Анастасія Поважна) через розпачливий монолог-роздум «Доле моя, доле, чом ти не такая…» (тенор Сергій Бортник) – до скорботи «народного реквієму»: жалóбний хоровий епізод «…як билина, як лист за водою пішов козак з цього світу…» Та стримано-відсторонений фінал-«постлюдія», де знову проводиться тема хустини («На новому хресті хустку вітер розвіває…»), залишаючи флер світлої печалі.

Слід відзначити гарний звуковий баланс усіх виконавських складових, продуману драматургію. В оркестровій партії (під орудою диригента Василя Василенка) добре простежувалися всі лейтмотиви, яскраві підголоски. Хор, який виступав оповідачем-коментатором, порадував тембровою рівновагою, чіткою дикцією, прекрасно впорався з нелегкими фугатними епізодами (хормейстерка Анжела Масленнікова).

«Вокаліз пам’яті» Юрія Шевченка для скрипки (Ольга Лепко) з оркестром (диригент Володимир Кожухар) продовжив емоційну лінію світлої скорботи, висловлену більш сучасною, але зрозумілою широкому загалові музичною мовою. Так було зведено місток пам’яті між минулим і сьогоденням, підкреслено тяглість традиції. На відповідну «програму» твору налаштовував задник сцени: скибка хліба з чорною дірою-вікном – вирізаною мапою України та запаленою у ній свічкою.

Друга частина Другої симфонії Левка Ревуцького, написаної 1926-го (95-річний ювілей!), повернула нас у відносно стабільний період кінця 1920-х років. Знайомі пісенні мотиви в оркестрі (диригент Володимир Кожухар). Картини убогого, але порівняно «благополучного» українського села на екрані в глибині сцени (солом’яні стріхи, куфайки, колективна колгоспна праця). Позаду жахи громадянської війни, голоду, розкуркулення… Звичайно, не «пейзанський» «Садок вишневий коло хати», та все ж життя ніби налагоджувалося… І раптом – злам.

Кульмінація концерту – «Молитва Катерини» Івана Карабиця. Картини похмурого, порожнього українського села (низькі струнні в оркестрі «тужать» sotto voce). З перекинутого глечика витікає життя (пісочна анімація, що проектується на задник – Олег Сьомін). І дитячі благання: «Хлібця! Хлібчика дай, мамо!», – (учасники театральної студії «АртЕко»). А далі – глухе скандування-звернення хору: до Неба, до Саду, до Місяця – щоразу вище, пронизливіше завдяки залученню ніжних дівочих голосів (Дівочий хор Музичного ліцею імені Миколи Лисенка, художня керівниця Юлія Пучко-Колесник).

Текст Катерини Мотрич читала Ніна Матвієнко. Це, власне, мелодекламація, моторошна оповідь про Вселенську трагедію, сублімація того «мільйоноголосого стогону», що не дає спати вночі… Потрясіння… Сльози, перехоплює дихання, до сердечного щему. А в оркестрі – холодні відсторонені «краплі» челести й короткі мотиви-стогони-перегуки сольних скрипок, за якими вступає скорботний хоровий вокаліз. Реквієм за безневинними, замученими найжахливішою голодною смертю… І знову скандування-молитва – звернення до Неба («Дай манни небесної…). Потім уселенський набат (tutti оркестру) і на цьому тлі крик: «Господи! Вседержителю!» Завдяки неповторній пронизливій інтонації голосу Ніни Матвієнко він сприймається як правдива молитва. А хор з остинатною ритмоформулою у високому регістрі звучить, мов заклинання…

І благання-мольба: «Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій Твій молебнів не справляли. Поминальних свічок не ставили, обідів за Тебе не робили… І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий…»

У німому крику застигле жіноче обличчя на екрані. І лише соло флейти, неначе самотній голос сопілки. І тужить-ридає хор – знов скорботний вокаліз. І плаче одинока скрипка.
Треба було ТАК любити свою землю, ТАК хворіти її болями, ТАК пропустити їх через своє серце, щоб створити таку трагічну і таку геніальну музику… Іван Карабиць… Син шахтаря, народжений на благословенній землі Донбасу…

«Царствіє Небесне вам, Душі убієнні!» – напівпромовляє-напівголосить Ніна. І знов соло флейти, і дитячі голоси («Саде! Місяцю!»), і поминальні акорди в оркестрі. У цей момент відбувається єднання музикантів із залом. Завдяки музиці – це вже наша спільна молитва. І спільна відповідальність. І спільне прагнення, щоб цей жах ніколи не повторився. Вічная пам’ять…

Ще довго не вщухали сльози й не відновлювалося дихання. І ніхто не міг зважитися на оплески.

Щоб не завершувати концерт на такій скорботній ноті, організатори вирішили завершити його знову ж таки молитвою, але вже оптимістичною, життєствердною: «Владика Неба і Землі» із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. У могутньому урочистому оркеструванні Юрія Шевченка вона прозвучала, як величний гімн рідній землі. Bravi всім, причетним до цього катарсису!

А. Масленнікова, В. Кожухар і В. Василенко після концерту

Ірина СІКОРСЬКА
Фото надані театром